ВІД ФРАГМЕНТАЦІЇ ДО МОЗАЇЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ: ІНФРАСТРУКТУРНА ЕКОНОМІКА АРКТИКИ В УМОВАХ ПОСТУНІВЕРСАЛІСТСЬКОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Анотація

Метою дослідження є аналіз Арктики як простору інфраструктурної регіоналізації та визначення ролі коопетиції, сталого розвитку й інклюзії у формуванні моделей керованої фрагментації. Завданнями передбачено: розкрити логіку мозаїчної інтеграції; показати механізми коопетиційної взаємодії між акторами; виявити принципи інфраструктурної дипломатії; проаналізувати вплив екологічних і соціальних чинників на формування арктичного режиму управління. В статті використано міждисциплінарний підхід, що поєднує просторовий аналіз, інституційну теорію, політичну географію й екологічну економіку. Методологічним інструментом виступає інтерпретація інфраструктури як операційної системи простору - сукупності матеріальних і нормативних платформ, через які здійснюється зв’язність і управління у багаторівневих системах. У статті Арктика розглядається як мозаїчний інфраструктурний регіон, де зв'язок виникає не з політичних кордонів, а з сумісних мереж у транспортній, енергетичній, цифровій та екологічній сферах. Спираючись на інфраструктурний регіоналізм та поняття інфраструктурних уявлень, у статті стверджується, що керованість Арктикою залежить від сумісності на рівні протоколів між гетерогенними підсистемами, а не від централізованих інституцій. З цієї точки зору, інфраструктура формує межі та логіку регіону. Встановлено, що поліцентричні кластери втілюють різні інфраструктурні уявлення та способи управління: виокремлюємо мегапроекти в енергетиці та логістиці; кластер, що розвиває зелені інфраструктурні партнерства; кластер, що абсолютизує інновації, підприємницькі державно-приватні ініціативи та автономію корінних народів. У статті розглянуто коеволюцію цифрових та енергетичних систем, показуючи, як модульні платформи даних та гібридні енергетичні системи підсилюють одна одну, формуючи «арктичну інфраструктуру знань». В статті досліджено механізми стійкості до швидкого потепління, демонструючи, як адаптивна інженерія та прогнозна аналітика змінюють розрахунки ризиків полярного розвитку. У дослідженні пропонується набір інструментів політики для керованої взаємозалежності: узгодження стандартів, сумісні архітектури обміну даними, адаптивна інженерія, «зелена» обумовленість для потоків капіталу. Переосмислюючи інфраструктуру не як пасивну підтримку, а як активного регіоноутворювача, стаття позиціонує Арктику як лабораторію для постуніверсалістської моделі глобалізації, що передбачає зв'язок без однорідності, де регіональність продукується через протоколи, мережі та узгоджений суверенітет.